Колісник Дан - Сторінка пам’яті захисника України

Колісник Дан (с. Калиня, Кам’янець-Подільський район)

Загинув 26.10.2014 Капітан, командир роти 140-го окремого центру спеціального призначення ССО ГШ, в/ч А0661 (Хмельницький). З 13 років навчався у військовому ліцеї у Кам\'янці-Подільському, закінчив з відзнакою Львівську академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, служив у Хмельницькому. Пройшов військовий вишкіл у Канаді. У зоні АТО Дану довіряли найсладніші завдання, які він з підлеглими успішно вирішував. Свідченням того є бойові нагороди. Загинув 26 жовтня 2014 р. під час виконання чергового бойового завдання в районі населеного пункту Софіївка Луганської області. Поховали героя на Львівщині, звідки родом його дружина, на Бендюзькому кладовищі Червонограда. Залишилась дружина та двоє синів-двійнят віком 1 рік 9 місяців.

Небесню сотню поповнили капітан та майор з Хмельниччини (28.10.2014)

У зоні проведення антитерористичної операції загинули двоє військовослужбовців з Хмельницької області: один служив у військовій частині А3013, інший — у військовій частині А0661. Спецпризначенець капітан Колісник Дан Вікторович народився у 1989 році. Служив у військовій частині А0661, основним місцем дислокації якої є Хмельницький. Загинув у зоні проведення антитериростичної операції на території Донецької та Луганської областей. Майор Костишин Ярослав Мирославович проходив службу у військовій частині А3013 (базується у Грузевицях Хмельницького району) — База зберігання авіаційних боєприпасів. Загинув поблизу Авдіївки Донецької області під час артилерійського обстрілу.Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_18088.html

З Ярославом Костишиним попрощаються сьогодні, з Даном Колісником — завтра (29.10.2014)

З майором військової частини А3013 33-річним Ярославом Костишиним прощатимуться сьогодні, 29 жовтня, у селі Томашівка Ярмолинецького району. Ховатимуть українського воїна о 14:00 на місцевому кладовищі. 24-річного спецпризначенця Дана Колісника, який родом із Кам'янець-Подільського району, поховають у Червонограді Львівської області. Там у нього залишилися дружина та двоє синів-двійнят, яким лише по одному року та дев'ять місяців. «Дан був хорошою людиною, вірним другом, дбайливим батьком і уважним чоловіком. Він відповідально ставився до своєї роботи. Це було його покликання. З 13 років навчався у військовому ліцеї у Кам’янці-Подільському, закінчив Львівську академію сухопутних військ, служив у Хмельницькому, – розповіла дружина Анна Колісник, передає “ІА ZIK”. – Сьогодні (28 жовтня, - прим.автор) з Харкова мають доставити його тіло. Поховають Дана у Червонограді, бо звідти я родом. Там живуть мої батьки і я з дітьми туди переїжджаю. У Хмельницькому ми винаймали квартиру. Тепер тут нам нічого робити». Прощання із Даном Колісника відбудеться 30 жовтня у міському храмі св.Володимира УПЦ КП. Час ще уточнюється. Поховають героя на Бендюзькому кладовищі, поряд із загиблим у зоні АТО добровольцем Русланом ЖиліномПосилання на новину: http://ye.ua/news/news_18101.html

Посмертні ордени отримали капітан Дан Колісник та майор Ярослав Костишин (29.11.2014)

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Президент України Петро Порошенко посмертно нагородив спецпризначенця капітана Дана Колісника та майора Бази зберігання авіаційних боєприпасів Ярослава Костишина орденами «За мужність» ІІІ ступеня. Нагадаємо, подоляни загинули у кінці жовтня на війні у зоні проведення антитерористичної операції. Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_18411.html

Капітан Дан Колісник: «Я піднявся в кузов “Урала” - він був весь залитий кров'ю наших хлопців» (02.12.2014)

140-й центр сил спеціальних операцій - одна з кращих частин Збройних сил України. Усе завдячуючи якісній селекції особового складу, на основі хмельницького 8-го окремого полку армійського спецназу, та неодноразовим відрядженням в гарячі точки за кордоном — Ірак і Афганістан. Хлопцям з центру не потрібна публічність - до них прикута пильна увага російських спецслужб. 140-й центр в ході АТО виконував спеціальні завдання на всіх ділянках фронту і в глибокому тилу ворога. Про більшість цих завдань розповісти не можна. Але співробітники центру погодилися допомогти записати інтерв'ю з одним з кращих командирів груп українського спецназу - капітаном Даном Колісником. Дан - освічений офіцер, і його чітко вивірені фрази майже не вимагали редагування. Він розповів про найважчий бій 140-го центру і провів грамотний і детальний розбір цієї трагічної історії. Ось що таке військова розвідка, завдання якої виконує спецназ, ось що означає відсутність «броні», артилерійської і авіаційної підтримки. Так сталося, що в той день, коли я приїхав в харківський військовий госпіталь, Дан доставив туди одного зі своїх бійців, за життя якого відчайдушно боролися він сам і лікарі... Це перше інтерв'ю офіцера 140-го центру в засобах масової інформації. «Це сталося 24 липня. Я отримав завдання провести пошук противника в районі Первомайська в денний час. Точною розвідувальною інформацією ми не були забезпечені. По суті, це була розвідка боєм. Ризик прямого раптового вогневого контакту в районі був дуже високий, оскільки Первомайськ оборонявся великими силами противника. Найближчий наш блок-пост, який тримали наші товариші з «Омеги», розташовувався від нас приблизно в 12 кілометрах. Ми не могли розраховувати на артилерійську підтримку - це був наш великий мінус. Мені надали групу підтримки в разі контакту і забезпечення евакуації - у складі одного “БТР-80” і одного неброньованого вантажного “Уралу”, в кузові якого був встановлений кулемет “ДШК”. Враховуючи обстановку, цей склад був недостатнім для виконання поставленого завдання. Насправді, в районі потрібно було провести дорозвідку, насамперед, за допомогою авіаційної та агентурної розвідки. Але оскільки інформації не було, а в цьому районі планувалися подальші операції наших військ, ми розуміли, що завдання необхідно виконати тими силами, які нам виділили. На війні не завжди можна зробити все за планом, фактор часу найчастіше є ключовим. Ризик був високий, але цього вимагали обставини - якби розвідку ми не провели, то інші частини могли завтра вийти на маршрут і потрапити в засідку. У спецпризначенця Дана Колісника залишилося двоє синів В районі був досить інтенсивний рух цивільного населення. Однак нам вдавалося пересуватися по «зеленці» і забезпечувати повну таємничість. Приблизно в 4 кілометрах від Первомайська ми вийшли до мосту через залізничний переїзд. Під мостом стояв самотній мікроавтобус. Ми звернули увагу, що у нього не було номерів - звичайна мирна людина навряд чи буде їздити на машині без номерів. До мосту примикав ліс, тут була зручна транспортна розв'язка. Це було оптимальне місце для обладнання опорного пункту, блок-посту або засідки противника. Здавалося, що ворог повинен бути тут, і, тим не менш, ніяких його ознак ми не могли виявити. Якби у нас був безпілотник? Якби у нас були безпілотники, космічна, авіаційна, радіоелектронна, агентурна розвідки, то ми б туди не ходили, та й багато куди ще не ходили. Але йде війна, і ми зобов'язані вирішувати завдання тими силами, які є в нашому розпорядженні. Через міст йшов рух цивільного транспорту. Навколо підозрілого мікроавтобусу - ніякого руху. Очевидно було, що його господарі десь у лісі. Зрідка якісь машини в'їжджали в ліс. Підходи до мосту були відкриті, і при висуненні до мікровтобусу нас могли виявити. Ми спостерігали за обстановкою понад півтори години. Без змін, все тихо. Я прийняв рішення просуватися вперед, оскільки наш загін був зобов'язаний виконати бойове завдання і виявити противника. Ми підійшли до мікроавтобуса. Він був порожній. Але всередині виявили бронежилет російського виробництва, пропуск «ДНР», і дев'ять переносних зенітно-ракетних комплексів. Це були терористи і залишати мікроавтобус не можна було. Я вирішив почекати власників машини. Ми розосередилися - моя група навколо мікроавтобуса, а група прикриття були за нами в лісопосадці. Бронегруппа розташовувалася в декількох кілометрах від нас. Я не планував використовувати їх для бою, тільки для евакуації, тому в кузов “Уралу” посадив чотирьох наших бійців - двох досвідчених, і двох резервістів, які тільки прибули на фронт і їх треба було поступово вводити в бойові умови. Я дав наказ - висуватися до мене на допомогу у разі бою лише за командою. Ще через півтори години до мікроавтобуса все ще ніхто не вийшов. Ознак ворожої активності не спостерігалося. Повз нас пройшло дві людини, їздили машини, але нашу групу, яка лежала в 10 метрах від них, вони не виявили. Я подумав, що уже час забирати машину і залишати небезпечну зону. І в цей момент все почало стрімко розвиватися. З боку Первомайська під міст під'їхала автомобільна колона - дві машини «Жигулі», потім два автобуси «ПАЗ», мікроавтобус «Газель», і джип. Ми залягли навколо і розосередилися. Вони зупинилися від нас в 15 метрах і звідти почали вивантажуватися озброєні терористи у формі «ДНР», з «георгіївськими стрічками». Вони були добре екіпіровані. Ми бачили, що кожен мікроавтобус і машина були повністю зайняті озброєними людьми - їх було не менше 70-80 осіб. Один з них вийшов з передової машини і зі зброєю напоготів попрямував до мікроавтобуса. Він повинен був нас побачити через мить. Це був цілий підрозділ. Щойно вони зупинилися і почали розвантажуватися, стало ясно, що нас виявлять в наступну секунду, тому що ми були на відкритій місцевості, без укриттів. Противник також знаходився в невигідній тактичній обстановці - вони стояли на дорозі і вивантажувалися з машин, причому в кожному автобусі були відкриті тільки одні двері, але через дві хвилини вони би вивантажилися, розосередилися, і тоді в невигідній обстановці були би вже ми - нас було набагато менше. Рішення одне - дати бій, придушити опір, і відірватися від противника. Я дав команду і дві наших групи відкрили вогонь впритул. Ми розподілили цілі і накрили всі автобуси. Бронебійно-запальні кулі з такої дистанції прошивали машини наскрізь. Противник був приголомшений, вони стріляли у відповідь, але неорганізовано, вони встигали тільки вийти на дорогу, і їх “гасили” одного за іншим. Ми били прицільно, поодинокими пострілами, кидали гранати, працювали ВОГами, РПГ. Я відстріляв три повних магазини. Наша група прикриття на фланзі активно підтримала нас вогнем. Дистанція була пістолетною, в приціл бачили очі ворога. Через 10 хвилин все закінчилося. Машини палали, в них рвалися боєприпаси, патрони, щось свистіло над головою, але прицільний вогонь по нам вести було вже нікому. Більшість терористів залишилися в автобусах, ті, хто встиг вискочити, не втекли. Однак з лісу, в який в'їжджали машини, почали висуватися нові групи озброєних людей - очевидно, тут на узліссі перебував базовий табір терористів. Ми під прикриттям групи прикриття почали швидкий відхід. У нас не було втрат. Але коли ми відійшли в найближчу лісопосадку, сталося непоправне. З якихось невідомих причин, вийшов з ладу наш дальній радіозв'язок, і я не міг повідомити про обстановку. Можливо, це були перешкоди, можливо, несправність. На жаль, проблема далекого закритого цифрового радіозв'язку на той час в наших військах не була вирішена. В результаті, командир групи підтримки не мав контакту з нами і не міг отримати від мене команду на висування. Але він виразно чув звуки бою і припустив, що ми потрапили у складну ситуацію. Він прийняв рішення їхати до нас на допомогу. Це було абсолютно вірне рішення, враховуючи вихід з ладу зв'язку, але... На війні не все йде за планом. Група підтримки висунулася і ми не могли повідомити, що нас вже немає на місці бою. Коли вони вийшли до мосту через приблизно 20 хвилин, їх зустрів щільний вогонь великих сил противника, які підтягнулися з лісової бази. Ми були від них вже в 900 метрах, і по нас почав вести вогонь міномет. А великокаліберні кулемети, протитанкові гранатомети відкрили вогонь по групі підтримки. Хлопці прийняли бій і відповіли з усіх стволів - вони почали відступати переконавшись, що нас вже немає на місці бою, і продовжували прицільно бити по вогневих точках противника. Найбільших втрат нашим бійцям завдала група снайперів, яка зайняла вигідну позицію на мосту. Головний БТР піддався масованому обстрілу - три колеса були на шматки розірвані, багаторазово прострелений корпус. Дивно, але екіпаж не постраждав. Оператора-навідника врятувало диво - бронебійна куля розбила триплекс, в який він дивився, він пригнувся, опустив голову, і в цей момент у башту влетіла граната з РПГ і кумулятивний струмінь пропалив башту наскрізь. Але неброньованому «Уралу» дісталося набагато більше. У нього були прострілені колеса і весь корпус. Він не вибухнув і не зупинився тільки завдяки диву. Один з циліндрів виявився пробитим кулею 12,7 мм, офіцер, який вів машину, рухав її стартером, кабіна нагадувала решето, але його не зачепило. А от хлопці в кузові... Коли ми зустріли групу прикриття, вона ледве повзла. Я піднявся в кузов “Урала” - він був весь залитий кров'ю наших хлопців. Всі четверо моїх товаришів отримали важкі поранення. Ми почали надавати першу медичну допомогу та евакуйовувати поранених товаришів. На жаль, швидко довезти їх до блок-посту не вдалося. Через пробиті колеса двигун БТР перегрівся і він заглох, «УРАЛ» також повністю вийшов з ладу, а до нашого блок-посту залишалося десять кілометрів. Побратими з «Омеги» вислали до нас мікроавтобус з відчайдушними волонтерами, які працювали на передовій. Думаю, коли ми переможемо у війні, в кожній військовій частині треба буде поставити пам'ятник своїм волонтерам - без допомоги народу воювати було б просто неможливо. Мені дуже шкода, що я не знаю, як звуть цих прекрасних відчайдушно сміливих людей - сподіваюся, вони прочитають і вийдуть на зв'язок. Там була дівчина-медик. Пораненим була потрібна негайна операція - потрібно було доставити їх в найближчий шпиталь. На жаль, найближчий шпиталь, де їх могли б врятувати, перебував у Харкові. Ні реанімаційного вертольота, ні реанімобіля не було поблизу. Але навіть звичайний вертоліт нам вислати не змогли - не виявилося готових до зльоту. Ми зв'язалися безпосередньо з вертольотчиками, недалеко від нас пролітав по іншому завданню один з екіпажів. Щойно вони дізналися, що ми в біді, то вони миттєво полетіли до нас. Сіли на блок-посту. А ми чекали, поки до нас доїде машина. У мене хороша медична підготовка - напередодні пройшов у Києві курс підготовки за програмою «боєць-рятувальник» і отримав від волонтерів сучасні аптечки для підрозділу. Я застосував всі свої знання для порятунку життів. Всі четверо отримали поранення грудної клітки - кулі снайперів пробили легені, а також були поранення в голову та інші частини тіл. Напередодні на видачі аптечок інструктор сказав мені: “Ось вам в комплект одна декомпресійна голка, навряд чи у вас в групі в одному бою буде багато бійців з таким видом поранення. А виявилося, що так і сталося... Перш за все, треба визначити ознаки, кому слід надати допомогу в першу чергу. Для цього слід звернути увагу на губи і ротову порожнину, очі. У двох хлопців очі потемніли і набрякли - це ознаки пошкодження мозку. Вони загинули майже відразу - їм було вже неможливо допомогти. Одному з поранених надали допомогу - він сам сидів, був у свідомості, і не був, на перший погляд, у критичному стані. Кров швидко зупинили, говорили з ним. Я зосередився на допомозі другому - він був дуже важкий. Засунув палець у вхідний отвір на грудях - пневомторакс. Легені пробиті, дихання перекрито - ввів голку, дихання відновилося. Зупинили кров, стабілізували. Приїхали волонтери, поранених завантажили в машину, доставили до вертольота, злетіли. Вже коли летіли у вертольоті через перепад тиску у пораненого стався шок, зупинка серця. Відкачували 10 хвилин - масаж серця, штучне дихання. Запустили вручну, стабілізували. Ми тримали його 4 години - це була безперервна робота. Руки тремтіли... І ось до Харкова прилетіли. Повідомили, що веземо двох поранених, але нам прислали тільки один реанімобіль. Потім приїхав другий. Найважчого пораненого товариша відвезли в госпіталь, ми зітхнули. Інший наш товариш сидів сам у вертольоті, ми винесли його, посадили. Але коли нарешті приїхав реанімобіль і за ним, він раптом впав. Помер. Виявилося - куля пробила плече, змінила траєкторію, зачепила легеню, хребет. Невеликий вхідний отвір, а всередині - біда. Стався внутрішній крововилив. Весь цей час поки ми летіли, офіцер стікав кров'ю. Йому було страшенно боляче, але він бачив, як ми відкачуємо іншого воїна, і тримався мужньо, не видав ані зойку. Йому не можна було запустити серце - кров майже вся витекла... У польових умовах йому нічим не можна було допомогти. Коли ми приїхали в шпиталь, нам повідомили - загинув і той, кого ми з такими труднощами доставили. Основна причина - також величезна втрата крові... У цьому бою загинули смертю хоробрих чудові воїни - Василь Кобернюк, Тарас Якимчук, Андрій Чабан, Володимир Черкасов. Я хочу, щоб їхні близькі знали про їх подвиг, про те, що вони загинули смертю героїв, і ворог дорого заплатив за їх загибель. Аналізуючи цей бойовий епізод, вважаю, що застосовувати підрозділи спецназу, призначені для операцій в глибокому тилу противника, в якості військової розвідки переднього краю оборони противника - невиправдано. Такі операції слід здійснювати тільки з проведенням агентурної розвідки, при обов'язковій підтримки бронетехніки і артилерії, здатної працювати негайно за заявкою. Нам треба воювати вогнем і маневром, щоб було якомога більше професіоналізму і якомога менше необхідності жертвувати собою. Для цього необхідно якісно планувати бойові операції. На жаль, наш підрозділ залучали і до інших непрофільних операцій - наприклад, одного разу поставили контррозвідувальні завдання в ближньому тилу. Найгострішою проблемою є неувага до організації евакуації поранених, відсутність передових польових госпіталів, вертольотів для швидкої евакуації та реанімобілів у бойових порядках частин. Якби наші поранені потрапили на операційний стіл не через 4,5 години, а протягом години, то вони б залишилися в живих. Я говорю з вами, бо хочу, щоб з наших помилок були зроблені висновки, щоб помилки планування виправлялися і були правильно визначені пріоритети в бойовій підготовці, закупівлі обладнання, техніки. Війна не може бути без втрат, але результати боїв потребують аналізу і серйозного розбору. Слід зазначити, що при проведенні таких операцій, для яких був підготовлений наш підрозділ, за весь час війни ми не понесли бойових втрат. Всі наші безповоротні втрати припали на 24 липня. Це був найважчий бій 140-го центру сил спеціальних операцій». Але це не був найважчий бій 140-го центру. 26 жовтня під час операції по прориву оточення навколо 32-го блок-посту, в бою із загоном російських найманців капітан Дан Колесник загинув смертю хоробрих. Він загинув як герой. Їм знову довелося йти вдень. Без бронегрупи. Без артилерії. Вона працювати не могла за умовами перемир'я. Дан - людина честі і він не міг відмовитися від виконання завдання, хоча чудово розумів колосальний ризик. Треба було рятувати своїх товаришів - а це святе. Він завжди був готовий йти попереду, бо вважав, що командир повинен бути прикладом для бійців. Хлопці з 140-го плакали над його тілом... У Дана залишилася сім'я - дружина і двоє маленьких синів... «Дан був моїм учнем у військовій академії, під моїм керівництвом він готував дипломну роботу. Це був один з кращих курсантів, яких я тільки бачив. Організований, працездатний, вміє аналітично мислити і приймати самостійні оригінальні рішення. Природжений воїн, який, незважаючи на свій вік, за час війни набув заслуженого авторитету в частинах спеціального призначення. Вічна пам'ять. Це офіцер, яким Родина має пишатися”, - охарактеризував Дана Колісника начальник управління спеціальних операцій Генерального штабу Сергій Кривонос. Юрій Бутусов. «Цензор. НЕТ» P.S.: Дана Колісника, який родом із Кам'янець-Подільського району, поховали 30 жовтня на Бендюзькому кладовищі у Червонограді, що на Львівщині.Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_18437.html

У Кам’янець-Подільському районі відкрили меморіальну дошку загиблому учаснику АТО (06.03.2015)

На Кам’янеччині у Кульчієвецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів 4 березня встановили меморіальну дошку колишньому випускнику навчального закладу Дану Коліснику. Як повідомляють у райдержадміністрації, згадати його подвиг, висловити співчуття родичам Дана прийшли друзі, представники влади району, громада села, учні школи, вчителі. Нагадаємо, спецпризначенець Дан Колісник загинув 25 жовтня 2014 року в бою, намагаючись врятувати бійців 32-го блок-посту у зоні проведення антитерористичної операції – довелося йти вдень, без бронегрупи, артилерії, яка не могла працювати за умовами підписаного перемир’я. Похований 30 жовтня 2014 року на Львівщині. У героя залишилась дружина і двоє синів-двійнят. Посмертно Дан нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. «Сьогодні відбувається подія, яка болюча для кожного з нас, – відкриття меморіальної дошки в знак пам’яті про загиблих героїв-захисників, які боронять нашу землю. На сьогодні багато наших земляків із міста і району, із сусідніх районів беруть участь у війні, у захисті нашої Батьківщини. Деякі з них поклали свої голови за гідність, за демократію, за наші з вами права. Шануймо героїв, не забуваймо про тих, хто так рано покинув нас, зробивши неоціненний внесок задля щасливого майбутнього нашої держави», - сказав заступник голови районної ради Василь Бугерчук. Присутні вшанували українських військових, які загинули в зоні АТО, хвилиною мовчання. Закінчилося урочисте відкриття покладанням квітів до меморіальної дошки, яка тепер стала символом безсмертної пам’яті героя. Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_19538.html

Ще 22 хмельничанина можуть стати почесними громадянами міста (05.10.2016)

Вже в цьому місяці, в жовтні, почесних громадян Хмельницького може стати набагато більше. Щоправда, усі 22 претенденти, якщо міська рада проголосує за відповідне рішення, отримають звання посмертно. У проекті рішення, яке міськрада має розглянути в жовтні, передбачається присвоїти звання «Почесний громадянин міста Хмельницького» жителям міста, які, цитуємо: «проявили мужність, героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, віддали життя за Україну». Тобто тим хмельничанам, які загинули під неоголошеної війни на сході країни. Крім цього, родичі Івана Віхтюка, Володимира Величка, Ігоря Волошина, Володимира Глубокова, Валерія Дереша, Павла Дияка, Андрія Жука, Дмитра Іваха, Дана Колісника, Олександра Кушнірука, Руслана Ліщука, Володимира Овчарука, Володимира Панчука, Олександра Розембовського, Леоніда Смолінського, Олександра Співачука, Анатолія Суліми, Олександра Цисаря, Вадима Шалатовського, Романа Якобчука, Назара Якубовського та Анатолія Якушка отримають грошову винагороду. А це 20 мінімальних заробітних плат, збільшені на суму сплати податку з доходів фізичних осіб. Нагадаємо, нещодавно на сесії Хмельницької міської ради, яка відбулася 21 вересня, звання «Почесний громадянин міста» присвоїли Віктору Барбалюку, засновнику розвитку вільної боротьби в місті та області. Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_26772.html

Почесними громадянами міста Хмельницького стали 25 загиблих воїнів АТО (26.10.2016)

Депутати Хмельницької міської ради проголосували за присвоєння звання почесного громадянина для 25 хмельничан. Усім – посмертно. Йдеться про загиблих воїнів АТО. «Ще 25 в нас буде нових почесних громадян. Нагорода передбачає виплату 20 мінімальних заробітних плат, - додав міський голова Олександр Симчишин. - Завжди одному-двом за рік вручали, на жаль». Звання «Почесний громадянин міста Хмельницького» отримали хмельничани які «проявили мужність, героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, віддали життя за Україну». Тобто хмельничани, які загинули під неоголошеної війни на Сході країни. Почесними громадянами стали Іван Віхтюк, Володимир Величко, Ігор Волошин, Володимир Глубоков, Валерій Дереш, Павло Дияк, Андрій Жук, Дмитро Івах, Дан Колісник, Олександр Кушнірук, Руслан Ліщук, Володимир Овчарук, Володимир Панчук, Олександр Розембовський, Леонід Смолінський, Олександр Співачук, Анатолій Суліма, Олександр Цисар, Вадим Шалатовський, Роман Якобчук, Назар Якубовський, Анатолій Якушко, Максим Яровець, Сергій Саліпа, Іван Зубков.Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_27088.html

Хмельницька облрада віддала місту для АТОвців дві квартири площею понад сотню метрів квадратних (30.03.2017)

Депутати Хмельницької обласної ради вчора, під час засідання, проголосували виділення двох квартир для міста, які, за словами Михайла Загородного мають виділити для поранених учасників АТО. «Ми два рази зверталися і маємо відповідь міської ради, маємо прізвища…Ці квартири, які ми передаємо, будуть надані двом пораненим АТОшникам з багатодітними сім’ями: в одній четверо, а в іншій троє дітей», – поінформував депутатів Михайло Загородний. Дві квартири, три- та чотири-кімнатні квартири Хмельницька обласна рада отримала у якості пайової участі і 56 голосами депутатів передала їх для міста. За словами Михайла Загородного, квартири на 3 і 4 кімнати, площею більш як сотня квадратних метрів. Натомість у Хмельницькій міській раді кажуть, що не знають кому саме будуть виділені ці квартири. «Рішення про те, кому вони будуть виділенні ще не прийнято, бо раніше планувалося для сім’ї загиблого Колісник та військовослужбовця, який зараз проходить службу за прізвищем Білоцький. Але ж конкретне рішення не приймалося, тому говорити що конкретно Іванову-Петрову-Сідорову не можна. Просили конкретно для цих двох. Але сім’ї Колісника виплатили грошову компенсацію, тому вже квартири їм не буде. Другому, у нього сім’я іх 10 осіб, чи дадуть – невідомо, бо не було рішення жодного. А вже як передадуть ці квартири уже в комунальну власність міста, то вже тоді виконком буде прийматися рішення кому виділяти ці квартири», – розповів Анатолій Коростіль, начальник відділу обліку і розподілу житлової площі Хмельницької міської ради. Депутати обласної ради також рекомендували міській раді проінформувати про передачу квартир адресатам. Довідка: Капітан Дан Колісник, спецпризначенець, командир роти 140-го окремого центру спеціального призначення ССО ГШ. Народився у 1989 році. Служив у військовій частині А0661, основним місцем дислокації якої є Хмельницький. Загинув 26 жовтень 2014. Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_29591.html

Герої не вмирають!