Величко Володимир - Сторінка пам’яті захисника України

Величко Володимир (м. Хмельницький)

Загинув 08.12.2014 олодимир Володимирович народився 1971 року в м. Хмельницькому. Загинув 12 серпня 2014 року. Автобус з бійцями Добровольчого Українського Корпусу потрапив у засідку на блок-посту під Донецьком на об’їзній трасі поблизу залізничної станції Мандрикине. У дома залишилось 4 сини, найменшому – 11 місяців.

У Хмельницькому завтра ховатимуть двох загиблих в АТО героїв (21.08.2014)

43-річний Володимир Величко разом з товаришем , 50-річним Леонідом Смолінським загинули під Донецьком. Автобус “Правого сектору”, в якому вони їхали на підмогу нашим силам АТО розстріляли сепаратисти. Загинуло 12 чоловік. Хмельничани ледь не з першого дня брали участь у Революції гідності, так само з початком війна на Сході пішли воювати. Всюди були разом, разом прийняли й смерть. Це були досвідчені вояки: Володимир брав участь у війні в Чечні, Леонід воював в Афганістані. У Величка залишилося 4 синів, найменшому немає ще і року. Героїв поховають на кладовищі у Раковому, на Алеї Слави. Прощання відбудеться у ритуальному центрі на вулиці Толстого з 11 до 13 дня. Вічна пам”ять патріотам! Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_17416.html

У Хмельницькому попрощалися із загиблими бійцями спецпідрозділу “Дніпро-1” (ФОТО, ВІДЕО) (22.08.2014)

Прощалися хмельничани із 43-річним Володимиром Величком та 49-річним Леонідом Смолінським у ритуальному центрі. Спершу привезли Володимира, згодом Леоніда. Провести бійців спецпідрозділу “Дніпро-1” прийшли сотні людей: знайомі, друзі, бойові побратими, рідні. “Ще нещодавно бачив Володю. Зустрів його в суботу. Він приїхав, щоб похрестити малого сина, якому й року ще немає. Ми постояли поговорили і я пішов додому, а коли знову вийшов на вулицю, то вже сказали, що він в АТО поїхав, - пригадує Микола Фурман. - Матір просила його не їхати, серце матері чує біду. Але він не міг залишити своїх хлопців, командиром був. Я з самих малих літ його знаю. Моя кума хрестила його, але він мені як рідній. Він строкову службу проходив у військах спецпризначення, працював таксистом, а коли розпочався Майдан, то з перших днів був у Києві, опісля поїхав воювати.” У Володимира Величка залишилися четверо синів, наймолодшому лише 11 місяців. У Леоніда Смолінського — двоє дорослих дітей. “З Льоньою служив з самого початку. Його зустрів у Дніпропетровську на тренувальній базі. В надзвичайні ситуації попадали, в неймовірних операціях брали участь. Армійців туди не посилали, а ми були. Льоня серед нас був найстаршим. Завжди про нас турбувався. Берці намагався діставати інші речі через польську громаду, - розповідає бойовий товариш Максим з Нетішина. - У нас була п'ятірка — наш відділ: четверо з Нетішина і Льоня з Хмельницького. Він сам підійшов до нас, бо дізнався, що земляки, так разом і записалися. Він по званню ненайстарший, але був як наставник, опікав нас. Наша штурмова група налічувала близько двадцяти чоловік, вижило лише п'ятеро.” Чотирьом нетішинцям та одному бійцю із Запоріжжя пощастило більше — за день до трагедії їх відпустили додому. А 12 серпня бійці спецпідрозділу “Дніпро-1” потрапили у засідку під Донецьком. “Їх послали на завдання без бронежилетів. Дали в руки лише автомати. Вони їхали в автобусі на блокпост, який раніше війська відбили у терористів. Пройшла розвідка, ніби “чисто”, але автобус потрапив у засідку. Льоню та Вову так і розстріляли в автобусі. Загалом з 25 чоловік, 14 загинуло, чотирьох поранили, що з рештою невідомо, - розповідає друг Леоніда Смолінського Артем Чеховський. - Хлопці стали “гарматним м'ясом”. Тіла загиблих спершу так і лежали в полі, потім терористи забрали їх до себе. За тіла вони вимагали 150 тисяч доларів. Згодом хтось передзвонив і сказав, що віддадуть за 15 тисяч доларів.” Перемовини із “ДНРівцям” були важкими. У решті-решт тіла загиблих та поранених вдалося виміняти на сімох терористів. “Спочатку віддали вісім тіл та трьох живих. Потім ще трьох вбитих. Є інформація, що вчора віддали трьох мертвих та одного живого. Влада давала інформацію, що сепаратисти тікали. Розвідка йшла попереду, бо їх відіслали на завдання. Передали, що “чисто”. Хмельничани були вбиті на місці, Леонід був водієм. Скоріш за все над тілами знущалися, бо у них порізи, а у Леоніда велика дірка у грудях”, - каже Артем. “Терористи подзвонили матері Леоніда, якій 81 рік. Вони сказали: “Ваш син загинув, він вбивав наших дітей і він тварюка”. Ось таке вони сказали по телефону. Влада та командування у Києві не проводили переговорів. У них повна “каша”. Там не знають, хто їхав, хто загинув, хто поранений. Навіть по кількості нічого сказати не могли. Морги Дніпропетровська забиті вбитими. Тіла загиблих там лежать по півтора-два місяця, інформації рідним не дають, лише довідки, що безвісті зниклі. Іншим з пакетів висипають по десять рук-ніг і будь ласка вибирайте. З Леонідом ще пощастило, адже самі терористи подзвонили”, - додає Артем Чеховський. Поховали українських воїнів Володимира Величка та Леоніда Смолінського на кладовищі у Раковому, на Алеї Слави. Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_17423.html

«Від смерті Володю не врятував ні хрестик, освячений папою Римським, ні сорочка, в якій він народився», - (18.10.2014)

22 серпня Хмельницький ховав двох своїх героїв-добровольців, загиблих в АТО: професійного військового, 50-літнього Леоніда Смолінського, та його бойового побратима - 43-річного Володимира Величка, батька чотирьох дітей. Обидвоє загинули 12 серпня під Маріїнкою. Те страшне відео, яке зняли бойовики після розстрілу автобусу з бійцями «Дніпра», бачила вся Україна. Правда, повна версія тієї бойні, яка пробула в Інтернеті трохи менше години, тривала 9 хвилин. Потім її замінив трихвилинний ролик. Що було в початковій версії, невідомо. Можливо, те як вбивали поранених. Тому що на вкороченому відео видно, що більшість з них були живими. Це вже потім, через шість днів, їхні тіла віддавали у мішках... «Він дражнився зі смертю» Хмельничанку Антоніну Величко, ще донедавна веселу, квітучу жінку, нині мало хто впізнає. Чорна хустина, тихий голос, згаслі очі, в яких окрім страшного болю, не побачиш нічого. Та й вона сама себе не впізнає... Володя, її старший син, - з тих чоловіків, на яких і тримається земля. Служив в Афганістані, до речі, попросився туди сам. В листах додому писав, що знаходиться в «учебці», у Псковської області. Про те, що хлопець на війні, рідні дізналися, лише коли він вислав їм фото. Вже коли їхав додому, контужений, з переламаним хребтом, шрамом від кулі біля серця, у нього вкрали документ учасника подій в Афганістані. Відновлювати його навіть не брався. «Я за державу воював, - казав тоді, - а не за папірець». «У нас війна тривала ще довго, - каже сестра Володимира Тетяна. - Ночами він кричав, кидався, розбудити його було неможливо. Взагалі він тоді ледь не осліп — куля, що пройшла біля серця, якимось чином вразила очний нерв». Згодом Володя одружився. Старшого, Сергія, якому нині вже 20, назвав на честь товариша, якого зарізали, коли він служив в Афганістані. Потім з'явилися Сашко (8 років), Нікіта (4) і Кирило який народився перед самим Майданом. «У Києві, на революції, він був з самого початку, - каже мати Володимира Антоніна. - Хоча ми його просили: «Отямся! У тебе ж четверо дітей...». Куди там, він навіть не міг знайти час, щоб похрестити найменшого! А вже 3 червня ми випадково дізналися, що він на сході, де ще з травня воював у складі добровольчого батальйону «Дніпро». У нього якраз був день народження, і ми зателефонували, привітати. Він нам багато чого розповідав: як двічі брали Іловайськ, і як їм наказували після того відступати, і хлопці ніяк не могли втямити, для чого то все робиться. Розповідав, як у Пєсках потрапили під снайперську перестрілку. Тоді всі лягли, а Володя-«Хохол» (позивний ще з Афгану) стояв у мертвій точці, де його не могли дістати, і насміхався над товаришами, які просили сховатися. Тоді він витягнув вбитого та двох поранених. Хоча, спочатку думали, що вбитих двоє, але Володя помітив, що один з «покійників» поворухнув рукою, і поліз за ним. Але той хлопець все одно загинув - його переїхав бронетранспортер. Наш. Молоді хлопці, що керували ним, і мали прикривати бійців, були в такій паніці, що коли здавали назад, не чули ні криків побратимів, що показували, на пораненого, якого тягнув Володя, ні того, як їм стукали автоматами... А потім ще й перекинулися на тому бронетранспортері. Володя, коли розповідав про це, плакав, казав: «Мені очі того хлопця щоночі сняться. Він же бачив, як на нього та махіна їхала». Тоді забрали всіх поранених і вбитих і поїхали, а наш Вовка залишився у тій мертвій точці. І ще годину чекав, доки за ним повернуться». За ту операцію Володимира Величка обіцяли представити до ордена. Але він так його і не отримав... ... Останній раз Володя приїхав додому 6 серпня, щоб похрестити сина. 9-го поїхав назад. А вже через три дні під селом Маріїнка разом з 12 бойовими побратимами потрапив у засідку. За поширеною версією їх просто здали. «В ніч з 12 на 13 серпня до мене прийшла тінь — просто стояла біля ліжка, - каже Тетяна. - Я рознервувалася, одразу ж зателефонувала Володі. Але трубку ніхто не брав...». Опізнавали брата лише за татуюванням 12 серпня розвідувально-диверсійна група, де служив Володимир, поїхала на завдання, яке мали «провернути» разом з Нацгвардією та «Правим сектором». Як розповіла Тетяна, у Володі ще з Афганістану була така прикмета - перед завданням ніколи не голитися. А того дня він, приїхавши з навчань, куди возив молоде поповнення, помився, побрився і зібрався відпочивати. А тут сказали збиратися на завдання. Крім того, в розвідку того дня пішов не Володя, як то було завжди, а інші люди. А на додачу він за день до смерті у свого друга Саші Петрушова (позивний Шураві) забув іменного хрестика. Їм їх видавали – білі, фосфорні, вони ще світилися вночі. Ті хрестики, які привезли з Риму, були освячені Папою Римським. Не врятував... Потім того хрестика дружина Шураві, який теж загинув, привезла Володі вже після похорону, і його закопали на могилі. «Останніми словами Володі, який якраз розмовляв по телефону з Вадимом Сіверським, своїм кумом, що залишився на базі, були: «Бл..., попали!», - продовжує Тетяна. - Бій тривав 40 хвилин. Після його закінчення терористи зняли 9-хвилинний кривавий ролик, який потім вкоротили до 3 хвилин. На тому відео видно, що хлопці ще були живі. Я тоді ще подзвонила до мами: «Мамо, в нашого Володі сорочка порвалася!». Бо він у нас в сорочці народився, і в яких ситуаціях не бував, завжди вискакував. Лікар тоді сказав, що буде щасливий, але щось ми того щастя в нього не бачили... Потім я ще мамі те відео включила. Болюче вразила радість одного із бандитів: «Самая смелая группа, которая нам попалась». Вони справді за ними довго полювали, бо Вовка, коли приїжджав, казав: «За мою голову дають 75 тисяч доларів!», ще сміявся, мовляв, «який я дорогий». Те відео ми крутили разів сто - бачимо – живий. А в морзі, у Дніпропетровську, судячи з фото і документів, у Володі був проламаний череп, перебиті ноги та кисті рук, ушкоджені та прострелені всі внутрішні органи – кишківник, печінка, нирки… В Леоніда Смолінського на тілі було 24 поранення! На відео вони були ще живі, і всіх цих поранень, принаймні, на Володі, не було. Їх добивали... З бойовим побратимом, кумом, Вадимом Сіверським. На відео «Правий сектор 12. 08», все добре видно. Володя — цілий і неушкоджений, лежав на Льоні Смолінському. Разом ми їх разом і поховали. Льоню дружині на опізнанні ще показали, а нам - лише на відео і фото, бо там вже не було на що дивитися. За татуюваннями (орел на лівій руці, букви на пальці - Володя в Афгані вибив собі ім'я дівчини, Світлани, сержанта міліції, котра витягла з того світу) його і впізнали». ... Упродовж шести днів бандити знущалися над рідними вбитих. То казали: що вони живі, але їх не віддадуть, то - «забирайте, тільки дайте 150 тисяч доларів». Насправді хлопці, мертві, весь цей час лежали під сонцем! Віддали тіла лише після того, як наші почали обстрілювати бандитів «Градом». Віддавали у три прийоми. «Забрати Володю ми змогли лише 21 серпня, - каже Тетяна. - З молодшим братом Ванею опізнавали його по комп'ютеру в Дпіпропетровську. Льоніну дружину в морг пустили. Нам — не дозволили. Сашу Петрушова опізнали лише за зубною картою – він був в останній партії. Поховали Володю наступного дня. Тієї ночі він прийшов до мене вдруге. Ліг поруч і обняв. Я не лише його бачила, а й відчувала, і запам’ятаю це на все життя...». «У вашої дитини... інсульт» Наступного дня після похорону Антоніна, бабуся 8-річного Сашка помітила, що у хлопчика перекривлене личко, він майже оглух, і з вушка постійно тече якась рідина. Крім того, на нервовому грунті, усі ті дні, доки розшукували його батька, у дитини температура сягала 39 градусів. Поїхали в лікарню, звідти його перевели в реанімацію, де наказали терміново їхати в Київ — як виявилося, 8-річний хлопчик переніс інсульт. У столиці їх добили остаточно: «У вашої дитина в мозку пухлина»... ... Сподіваюся, історія цієї родини навчить багатьох не робити трагедії зі своїх маленьких проблемок, які ми самі вирощуємо до величезних масштабів. Я до прикладу, чітко усвідомила, що коли всі твої близькі живі й здорові, значить, немає ніякої біди. І взагалі, коли тобі здається, що ти нещасний, озирнися навколо... Лариса ШАНДОВСЬКА. P.S. Хмельницьке обласне управління Ощадбанку № 10022 МФО 315784 Розрахунковий рахунок: 26201012710022 Код: 1851703208 ПІБ Величко Антоніна Володимирівна Телефон: (0-68) 204-76-12 (Тетяна, сестра Володимира Величка). Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_17965.html

Ще 22 хмельничанина можуть стати почесними громадянами міста (05.10.2016)

Вже в цьому місяці, в жовтні, почесних громадян Хмельницького може стати набагато більше. Щоправда, усі 22 претенденти, якщо міська рада проголосує за відповідне рішення, отримають звання посмертно. У проекті рішення, яке міськрада має розглянути в жовтні, передбачається присвоїти звання «Почесний громадянин міста Хмельницького» жителям міста, які, цитуємо: «проявили мужність, героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, віддали життя за Україну». Тобто тим хмельничанам, які загинули під неоголошеної війни на сході країни. Крім цього, родичі Івана Віхтюка, Володимира Величка, Ігоря Волошина, Володимира Глубокова, Валерія Дереша, Павла Дияка, Андрія Жука, Дмитра Іваха, Дана Колісника, Олександра Кушнірука, Руслана Ліщука, Володимира Овчарука, Володимира Панчука, Олександра Розембовського, Леоніда Смолінського, Олександра Співачука, Анатолія Суліми, Олександра Цисаря, Вадима Шалатовського, Романа Якобчука, Назара Якубовського та Анатолія Якушка отримають грошову винагороду. А це 20 мінімальних заробітних плат, збільшені на суму сплати податку з доходів фізичних осіб. Нагадаємо, нещодавно на сесії Хмельницької міської ради, яка відбулася 21 вересня, звання «Почесний громадянин міста» присвоїли Віктору Барбалюку, засновнику розвитку вільної боротьби в місті та області. Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_26772.html

Почесними громадянами міста Хмельницького стали 25 загиблих воїнів АТО (26.10.2016)

Депутати Хмельницької міської ради проголосували за присвоєння звання почесного громадянина для 25 хмельничан. Усім – посмертно. Йдеться про загиблих воїнів АТО. «Ще 25 в нас буде нових почесних громадян. Нагорода передбачає виплату 20 мінімальних заробітних плат, - додав міський голова Олександр Симчишин. - Завжди одному-двом за рік вручали, на жаль». Звання «Почесний громадянин міста Хмельницького» отримали хмельничани які «проявили мужність, героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, віддали життя за Україну». Тобто хмельничани, які загинули під неоголошеної війни на Сході країни. Почесними громадянами стали Іван Віхтюк, Володимир Величко, Ігор Волошин, Володимир Глубоков, Валерій Дереш, Павло Дияк, Андрій Жук, Дмитро Івах, Дан Колісник, Олександр Кушнірук, Руслан Ліщук, Володимир Овчарук, Володимир Панчук, Олександр Розембовський, Леонід Смолінський, Олександр Співачук, Анатолій Суліма, Олександр Цисар, Вадим Шалатовський, Роман Якобчук, Назар Якубовський, Анатолій Якушко, Максим Яровець, Сергій Саліпа, Іван Зубков.Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_27088.html

У День Героїв у Хмельницькому відкрили меморіальні дошки двом загиблим воїнам АТО (23.05.2017)

У Хмельницькому сьогодні, 23 травня, у День Героїв урочисто відкрили меморіальні дошки двом полеглим учасникам АТО – Анатолію Якушку та Володимирові Величку. Хмельничанину, бійцю 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Анатолієві Якушкові встановили пам’ятну дошку на фасаді НВК №2, де він навчався. «Анатолія Якушка я знаю змалечку. Ми разом зростали. Він був мужньою, хороброю людиною, на яку можна покластися. Одного дня він зателефонував мені, сказав, що не може стояти осторонь, і пішов до війська. Пишався, що став на захист Батьківщини. Анатолій залишиться для нас прикладом мужності, героїзму і відваги», - сказав його побратим Владислав Щавінський. Прийшли вшанувати військового рідні, друзі і представники влади Урочисто відкрили меморіальну дошку Анатолію його мати і маленький син. Вшанували пам'ять бійця школярі, представники влади та рідні. Анатолій Якушко посмертно нагороджений орденом «За мужність», та отримав звання «Почесний громадянин міста Хмельницького». Учні прийшли з квітами і свічками «В цей день ми згадуємо всіх українських героїв, які в різні роки боронили українську землю, віддаючи за неї життя. Про таких сучасних героїв, як Анатолій, ми знаємо вже з особистих знайомств. Це ті молоді хлопці, які боронять кожного з нас, дають можливість вдягнути вишиванку, навчатись, працювати. Ми повинні розуміти, що пам'ять - це не просто приємне слово, це те, чим ми повинні жити. Коли учень чи вчитель щоранку буде приходити до школи, подивиться на цю меморіальну дошку і має зрозуміти, що він має можливість навчатися, рости, працювати саме завдяки таким справжнім українським героям. Маємо пам'ятати, що живемо завдяки їм», - сказав міський голова Олександр Симчишин. Анатолій загинув на Луганщині Бійцю Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», спецпідрозділу «Дніпро-1» Володимиру Величкові відкрили меморіальний знак на фасаді школи-інтернату №2. Він загинув 12 серпня 2014 року. Автобус з бійцями потрапив у засідку на блокпосту під Донецьком. У чоловіка залишилось 4 сини. Володимир Величко – один з перших Героїв, які загинули за Україну. Фото: прес-служби міської ради Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_30462.html

Двох бійців із Хмельницького нагородили орденами «За мужність» посмертно (16.03.2021)

Ще 12 березня президент України Володимир Зеленський підписав указ про нагородження орденом «За мужність» ІІІ ступеня понад 60 бійців посмертно. Як йдеться у документі, розміщеному на сайті глави держави, військових відзначили за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та самовіддане служіння Українському народу. За словами Валерія Цицюрського, військового комісара Хмельницького об’єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, серед посмертно відзначених військових є двох хмельничан. «Указом президента № 97 від 12 березня 2021 року були нагороджені посмертно орденами «За мужність» ІІІ ступеня два хмельничанина – Володимир Величко і Леонід Смолінський. Нагороди передамо рідним бійців. Їх уже повідомили про це. Коли передамо ордени поки не знаємо. Як тільки вони надійдуть до нас із Києва, організуємо процедуру їх вручення», - зазначив Валерій Валерійович. Володимиру Величко пройшов службу Афганістані, служив в одній з військових частин мікрорайону Ракове. Демобілізувавшись, тривалий час працював у тролейбусному управлінні ХКП «Електротранс». Згодом працював у службі таксі. Був активним учасником Революції Гідності, батьком чотирьох дітей. З початком військових дій на сході України добровольцем пішов у зону АТО - у Добровольчий український корпус «Правий сектор», спецпідрозділ «Дніпро-1». Леонід Смолінський - капітан запасу, боєць Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Леонід ветеран-афганець, активний учасник Революції Гідності. У дома залишилось дві доньки. 43-річний Володимир Величко та 50-річним Леонідом Смолінським були товаришами, служили в одному батальйоні, разом, на жаль, і загинули 12 серпня 2014 року поблизу залізничної станції Мандрикине на Донеччині. «Хмельничани ледь не з першого дня брали участь у Революції гідності, так само з початком війна на Сході пішли воювати. Всюди були разом, разом прийняли й смерть. Автобус «Правого сектору», в якому вони їхали на підмогу нашим силам АТО, розстріляли сепаратисти. Це були досвідчені вояки. У Величка залишилося 4 синів, найменшому немає ще і року», - написали 21 серпня 2014 року кореспонденти сайту «Є». «Їх послали на завдання без бронежилетів. Дали в руки лише автомати. Вони їхали в автобусі на блок-пост, який раніше війська відбили у терористів. Пройшла розвідка, ніби «чисто», але автобус потрапив у засідку. Льоню та Вову так і розстріляли в автобусі. Загалом з 25 осіб, 14 загинуло, чотирьох поранили, що з рештою невідомо, - розповідав кореспондентам сайту «Є» під час похорону бійців друг Леоніда Смолінського Артем Чеховський. - Хлопці стали «гарматним м'ясом». Тіла загиблих спершу так і лежали в полі, потім терористи забрали їх до себе. За тіла вони вимагали 150 тисяч доларів. Згодом хтось передзвонив і сказав, що віддадуть за 15 тисяч доларів». Перемовини із «ДНРівцям» були важкими. Врешті-решт, тіла загиблих та поранених вдалося виміняти на сімох терористів. Поховали українських воїнів Володимира Величка та Леоніда Смолінського на кладовищі у Раково, на Алеї Слави. Володимиру Величку та Леоніду Смолінському надали звання «Почесний громадянин міста Хмельницького» посмертно, а 16 березня 2016 року нагородили Почесними відзнаками міської громади «Мужність і відвага» жителів міста Хмельницького (посмертно). На вшанування пам'яті Володимира Величка 23.05.2017 року відкрито меморіальну дошку на фасаді Хмельницької загальноосвітньої санаторної школи-інтернату №2 І-ІІІ ступенів, де вчився герой. Читайте також: У Хмельницькому п’ятьох військових нагородили відзнакою «Мужність і відвага» Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_53687.html

Трьом загиблим у російсько-українській війні хмельничанам встановили меморіальні дошки (10.12.2021)

Сьогодні, 10 грудня, у Хмельницькому відкрили меморіальні дошки трьом військовим, які загинули у російсько-українській війні – Віктору Пасєці, Сергію Остапчуку та Володимиру Величку. Меморіали розмістили фасаді приміщення комунального підприємства «Електротранс», оскільки всі троє бійців були його працівниками. На відкритті пам’ятних знаків зібралися рідні та близькі, бойові побратими, представники влади та колеги. Полеглих вшанували хвилиною мовчання. Освятив меморіальні дошки військовий капелан 8-го полку спеціального призначення, протоієрей Олег Макаровський. Віктор Пасєка отримав смертельне поранення під час ворожого обстрілу поблизу Горлівки. Фото: khm.gov.ua Пасєка Віктор Степанович народився 8 червня 1965 року в селі Мончинці Красилівського району Хмельницької області. З 1987 року проживав у місті Хмельницькому, де працював водієм тролейбуса у комунальному підприємстві «Електротранс». 12 вересня 2018 року призваний на контрактну службу та направлений в район проведення Операції Об’єднаних Сил. Спочатку служив як мінометник, згодом – командир відділення у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді Збройних Сил України (молодший сержант). Загинув 18 березня 2021 року в районі села Горлівка Донецької області внаслідок кульового поранення в голову. Похований 21 березня на Алеї Слави в мікрорайоні Ракове. Указом Президента України за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Сергію Остапчуку було 48 років. Фото: надане Наталією Дзекар Остапчук Сергій Васильович народився 28 липня 1970 року в Антонінах Красилівського району, навчався у ЗОШ №22 Хмельницького, після закінчення якої навчався у ПТУ №8, де отримав професію слюсаря. Після проходження строкової служби Сергій Остапчук працював слюсарем ремонтної бригади в Антонінському ремонтно-транспортному підприємстві. Потім служив у ракетній дивізій Хмельницького у лавах Збройних Сил України. Працював столярем та електромонтером у міській поліклініці №2, слюсарем в «Електротрансі». У 2015 році Сергій Остапчук був мобілізований у ряди Збройних Сил України. 24 червня 2018 року дістав поранення від обстрілів окупантів на Світлодарській дузі в районі Луганського Донецької області. Від ран голови та грудної клітини помер у лікарні. 28 червня його поховали на кладовищі у мікрорайоні Ракове. Володимир Величко пройшов службу Афганістані, служив в одній з військових частин мікрорайону Ракове. Фото: з архіву Величко Володимир Володимирович народився 3 червня 1971 року в Хмельницькому. Навчався у школі-інтернаті №2, закінчив Бердичівську школу прапорщиків, проходив службу у Афганістані. Боєць Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», спецпідрозділ «Дніпро-1». Загинув 12 серпня 2014 року поблизу Мар’їнки Донецької області. Похований на Алеї Слави кладовища в мікрорайоні Ракове. Рішенням Хмельницької міської ради Віктор Пасєка, Сергій Остапчук та Володимир Величко удостоєні звання «Почесний громадянин міста Хмельницького».Посилання на новину: http://ye.ua/news/news_56937.html

Герої не вмирають!